Ви є тут

Гордість Малинщини Василь Скуратівський

Чи знаєте, що сьогодні – День етнографа?
І в Україні є кого і кому святкувати. Але для мене №1 у цьому списку завжди буде Василь Скуратівський, наш земляк, знавець нашої старовини, звичаїв і традицій, колоритний письменник і журналіст, вчений і краєзнавець, що пішов від нас зарано, але встиг запалити в душах квітку папороті – відтак нам тепер легше віднаходити себе.
За менш як місяць до його смерті ми поїхали із Світланою Вождай додому до Василя Скуратівського. І боялися не встигнути. Важко було подолати цей внутрішній стан – сум’яття і тривоги перед людиною, яка скоро відійде… І розмовляти з ним так, щоб не видати себе і свою печаль…
Це останнє інтерв’ю пана Василя. І я пишаюся, що воно, як напутнє слово, зазвучало на шпальтах нашої преси, газети «Соборна площа». Пишаюся, що особисто була знайома з такою видатною людиною.
Пропоную Вам інтерв’ю, зроблене у кінці листопада 2005 року. 16 грудня 2005 року Василя Скуратівського не стало.
Але для нас він і його надбання лишилися.
Я сам про себе розкажу
Це мало бути інтерв’ю — за жанром. Це стало неповторною і незабутньою зустріччю усупереч жанровим обмеженням…
У кількох кроках від станції метро «Берестейська» на порозі звичайної квартири зустріла звичайна жінка.
— Галина, — представилась і запросила нас до зали.
Раптом з’явилась велика волохата істота.
— Не бійтеся. Нік просто хоче познайомитися. — Сказала господиня, притримуючи величенького пса. — Він дуже миролюбний. Ще відгукується на ім’я Турок — так кличе його Василь Тимофійович.
Пес, почувши ім’я господаря, попрямував до зали і ліг на килимові неподалік Василя Тимофійовича. Тваринна відданість нас і потішала, і бентежила. Нік-Турок майже по-людськи реагував на наші репліки, кумедно здіймаючи волохаті надбрів’я і цілком дружньо позираючи на нас, гостей.
Василь Тимофійович вже чекав на нас. І ми, жадібні до щасливої можливості поспілкуватися із людиною-легендою, відкинувши всі традиційні і формальні запитання, попросили нашого уславленого земляка просто почати оповідь про себе із згадки про дитинство і малу батьківщину.
— Народився я 25 жовтня 1939 року на хуторці у п’ять хат — Забуді. Зараз від нього і сліду не лишилося. Малі хутори тоді звозились докупи, села укрупнювалися. Отож дитинство моє пройшло на хуторі Великий Ліс, що за Скуратами, де стояло 140 хат…
— А літературний дар, потяг до творчості у вас звідкіля? Від батьків?
— Вони були звичайними трудягами. Батько майстерно теслював. Він увесь час був на роботі. Мама ж була теж колгоспною рабинею. А проте більше часу з дитиною, мною, звичайно проводила вона. Знала багато пісень. Природне середовище та почуте від неї, мабуть, сформували у мене потяг до творчості, сильніше розпалили закладену в мені природою іскринку. І дядько мій, репресований і розстріляний більшовиками, мав літературний дар.
Я зростав у середовищі зі ще міцними патріархальними традиціями у той час, коли в укрупнених селах вони були розмиті і розчинені традиціями більшовицької доби. Люд збирався на вечорниці, щоб відпочити, спілкуючись і співаючи, й на толоку, — коли гуртом зводилась нова хата або ж вібудовувалась після пожежі. Нині про це можна вже тільки прочитати…
— Згодом, як нам відомо, ви про ці традиції детально писатимете. Але чи ж у ранньому віці ви думали про своє призначення у майбутньому?
— У третьому класі вчителька запитала, хто ж ким мріє стати? Дівчатка називали вчительську та лікарську професії. Хлопчики здебільшого хотіли стати водіями. А я сидів і мовчав. Врешті вчителька звернулась до мене:«Василю Томашів!(А у класі було ще два Василі Скуратівські) А ти?» Я знітився, але відповів, що хочу бути письменником. Клас вибухнув реготом. Але вчителька сказала, що, може, так і буде. І мала з того додатковий клопіт. Вона не залишилась байдужою до моїх перших віршованих спроб. Згодом довірили мені шкільну стінгазету.
— То ви починали із поезії?!
— Атож. Але і поетичний досвід починався своєрідно. Я написав сумний вірш про старий вітряк, який слугував людям довгий час. «А вітряк стоїть сумує…» Та на зміну йому привезли і встановили парову машину. Цей факт аж ніяк не додавав мені ентузіазму. Дитяча душа переживала незворотність якихось процесів… Проте там, де слід, мене зрозуміли по-своєму і дуже швидко відреагували. Якось завітав додому голова колгоспу і звернувся до батька:«Що ж це, Томашу, твій син осоромив на увесь світ наше село? Ми тут стараємося, а він за вітряком плаче!» Батько налаяв мене, але, щоб залагодити ситуацію, поставив на стіл півлітру і помирився з головою у хатній бесіді. Порозумілися якось…
Василь Тимофійович посміхнувся своїм спогадам, перевів дух, щоб продовжити розмову. Вірний пес, зважаючи на реакцію господаря, дозволив собі відійти в інший куток кімнати. Я скористалася паузою і роззирнулася. В око впала яскрава автентична картина — бог Ярило на коні — сонячний дитинний образ із нашого минулого. У кімнаті ще й інші предмети вказували на небайдужість господаря до народного мистецтва…
— Чому саме етнографічні дослідження стали вашою пристрастю?
— Стали проте не одразу. Я просто друкувався час від часу у Чоповицькій районній газеті, у Малинську подавав свої вірші та новелки. І думав, що нічого з цього не вийде. Мріяв про університет. А до редакції заходив як до храму. Встиг попрацювати коректором у Народицькій районці. І тут романтика покликала у мандри. Поїхав до Сибіру і сезон годував комарів. Змінив тайгу на іркутський завод, а його швидко, за рекомендацією земляка із обкому, — на журналістську роботу в Усть-Куті. Півтора року працював там і, може, працював би й довше. У місцевому кінотеатрі демонстрували фільм «Кров людська — не водиця», а перед ним — журнал кінохроніки. А там був сюжет про мальовничі куточки України. Я раптом просльозився, зрозумівши, що ніколи не зможу без України. Наступного дня подав заяву на звільнення і швидко повернувся додому, на Полісся.
— І знову журналістика? Чи вже народознавство?
— Ні, ще набував журналістського досвіду в районках — на Донеччині, в Олевську, у Радомишлі. Працював у газетах:житомирській — «Комсомольська зірка» та київській — «Молода гвардія». Згодом переїхав до Немішаєва. Де очолював видавництво по випуску сільгосплітератури для технікумів.
— Це ніяк не спонукало до високого…
— Згоден. Але я увесь час жив своїм захопленням народною творчістю. Збирав легенди. І вирішив їх показати у редакції академічного журналу «Народна творчість та етнографія». Редактор переглянув з цікавістю. Але зауважив, що я не повинен був ці легенди літературно обробляти, адже вони втратили свою мовну неповторність і стиль. Мою добірку не надрукували, але запропонували очолити відділ етнографії. І цій роботі я віддав 27 років. Але й вона мені багато дала.
— Так, це очевидно. Адже підрахунок років наближає до того моменту у вашій біографії, коли почали широко з’являтися у пресі ваші публікації.
— Зустріч із редактором «Молоді України» Іваном Боким, коли я показав йому матеріал про пасічництво на Україні «Кухоль меду», дала початок постійній рубриці у газеті. Тираж газети піднявся за короткий час удвічі! Проте це не було аргументом для людей із бюро ЦК комсомолу, і нам закинули, що ми надто захопилися… І щоб мої матеріали не кололи їм очі, ми назвали рубрику «Зелене полум’я сосни». Читач сотнями листів реагував на публікації про народні традиції. Газета була, без перебільшень, просто завалена поштою з читацькими відгуками. Чого б не видати книжку, сказав собі. Так народилася «Берегиня».
— І зробила вас знаменитим!
— Це було потім. А спочатку, на шляху до друку і читача, книга спіткнулася об цілком зриму перепону в особі колеги із видавництва. Решта колег захоплено читали сигнальні екземпляри, а та особа розпалила конфлікт на рівному місці. Буцім, у книзі забагато патріархального і т.д. Врешті я вперше в житті з горя напився. Переді мною була стіна, зрушити яку я не знав способу. Але на допомогу прийшли Оксана Пахльовська, дочка Ліни Костенко, та інструктор по пресі із ЦК… І нарешті «Берегиня» вийшла… А потім ще 20 книжок.
— Погодьтеся, що перша книга, а потім і решта, стали таки поштовхом і помічником у духовному відродженні народу. Скажімо, «Берегиня» у свій час стала справжнім одкровенням для читача. Це було ні на що не схоже явище!
— Можливо. На одній із перших конференцій після виходу книги навіть виникла дискусія, яка і досі триває у наукових колах, щодо визначення жанру. Як визначити стиль, котрий поєднав суто наукове і літературне?.. Власне, все, що я написав, не варто втискати у якісь жанрові рамки, навіть якщо вони умовно присутні на сторінках книг.
До зали увійшла Галина і запропонувала нам кави. Ми тим часом розглядали авторські книжки на полиці. Подивувалися, що більшості книжок, нажаль, не бачили і, тим більше, не читали. Далеко не всі вони представлені і в наших місцевих бібліотеках. І це на батьківщині автора! І це при немалих накладах! Але геть неприємні думки!
— Василю Тимофійовичу! Чим же для вас тема коріння роду, тема Полісся така приваблива?
— Скажу інакше. Кожна етнічна група по-своєму унікальна і збуджує інтерес дослідників. Але вже доведено, що поліщуки — найдавніший етнос. У Англії, скажімо, видана карта, де Полісся позначене як епіцентр усього слов’янства. Це унікальні люди, поліщуки. І чимось схожі на бойків. Ми кучкуваті і замкнуті, якщо нас щось насторожує. Проте за цими рисами — люди комунікабельні і доброзичливі. Надзвичайно працьовитий люд Полісся. Скільки праці він вкладав у цю стражденну земельку, щоб вона дала хліба! Природні умови у чомусь сприяли, а у чомусь і обмежували. Можливо, тому навіть житло наше не на такому естетичному рівні, як у інших регіонах України. Тут є над чим подумати… Чимало матеріалів зібрала наша етнографічна експедиція «Чумацькими шляхами» у складі 10 чоловік (15 років — на громадських засадах!), зокрема і на Малинщині. Після Базару ми збирали матеріали у Недашках, Скуратах, Ксаверові, Владівці, Йосипівці, Чоповичах і навколишніх селах.
— А як щодо Чорнобильської зони?..
— Розкидано поліщуків тепер по всьому світу! Це виправити вже не можна. Про яке збереження традицій і автентичності може йти мова, коли поліщук на чужині усі сили витрачає на вирішення своїх соціально-побутових проблем. Кремлівський злочин щодо народу України досяг, нажаль, своєї чорної мети! Якби ще не протести Патона свого часу, то атомна станція опинилася б під самісіньким Києвом. Чи є виправдання цим примітивним технологіям, які перетворили атом на реальну загрозу для всього народу? Я переконаний, що все робилося свідомо. І відтоді етнос, який зберігав прадавню культуру, розкиданий у степах й інших незвичних для нього природних середовищах.
Я не перестаю запитувати, чому бог кидає стільки випробувань на цю стражденну Україну? Усі війни перехрещувались тут! Голод і репресії теж зробили як ніде свою темну справу! А Україна таки вижила! Але чи хоч усвідомлюємо ми, для чого?
— Ви маєте на увазі нинішню ситуацію?
— І нинішню теж. Досі Україна не має сильного речника національної ідеї. І чи здатні ми зараз сформулювати цю національну ідею? Погляньте трохи назад: які сильні позитивні моменти були у Ющенка! Але гасла лишились гаслами. Згоден, наш Президент, якби Україна вже стала стабільною і цивілізованою державою, був би дійсно на своєму місці. Наразі ж народу потрібен не лагідний ватажок, який все всім простив і забув свої обіцянки про відповідальність фальсифікаторів перед Законом. Потрібен жорсткий лідер, котрий іноді діяв би і непопулярними методами.
— То що ж нас очікує? Адже попереду парламентські вибори…
— Я щиро бажаю Президентові витримати це випробування. Але ж ви подивіться, як опозиція готується до реваншу! Партія регіонів стала настільки потужною, що цілком може розраховувати на перемогу. Та чи потрібна нам національна ідея, яку пропонує ця політична сила? Це ми за крок, вважай, від проголошення другої державної мови і всіх наслідків цього кроку. Ми що, цього хотіли?
Василь Тимофійович перевів дух від хвилювання. Його очі проте випромінювали внутрішню силу і непохитний дух людини, переконання котрої не потребують аргументів і доказів іззовні. Тому ми не могли не запитати:
— Невже ми такі немічні, що не скористаємось по-справжньому своїм історичним шансом?
— Є речі, котрі важко подолати через їх генетичну укоріненість. Згадаймо голодомор. На скільки поколінь наперед він знищив нашу гідність? Страх заволодів душами людей. На це і розраховували державні злочинці, щоб просто нікому було репродукувати народ! Хочемо ми того чи ні, але цей страх ще й досі не витравлений у нас.
— Проте ваша діяльність якраз спрямована на відродження гідності, усвідомлення нами своєї самодостатності!

Втр, 07/17/2018 - 23:02