Ви є тут

Як сьогодні живе полісське село

Зачепив спогад ниточку туги і смикає за неї, а серце теленькає, мов дзвін над храмом людського єства.
Минулого тижня завела стежка пам’яті до Мар’ятина. А звідтіля вона закономірно рухається до Дерманівки. Бо саме так її називають селяни, хоча в офіційних документах та у зведеннях це — населений пункт Трудолюбівка.
Ця радянська назва тепер виглядає як цинічне кепкування. Бо трудиться у селі жменька людей. Щоправда, аж удвічі більше, ніж у Мар’ятині. До 50-ти душ іще тут прив’язані до рідної землі, щоб село виправдовувало перед Богом своє споконвічне призначення.
Я знайома ще з кінця 80-х років минулого століття з Антоніною Нікітіною, під’їжджаю до її будинку. Двір з вулиці стереже бузько, стоячи на одній нозі в гнізді на стовпі навпроти обійстя. Та ще тиха компанія плямистих пухнастих котів, які облягли поріг там-сям. Ще пес глибоко у дворі загавкав. Навколо така тиша! Ні, тиша у супроводі оркестру пташок. Вони стоголосими хорами співають аж під вухом, хоча жодної не бачу — всі у зелених ошатних заростях, які ховають собою обмерлі двори.
Від роздумів під пташиний хорал відволікає Антоніна, вийшовши на поріг до рідкісних у селі гостей.
— Доброго дня! Пустите? Упізнали? — це я.
— Чого ж, упізнала!
Ми обійнялися. Господиня запросила до хати, бо надворі почало накрапати. Розмова наша потекла невимушено і тепло, наче ми бачимося часто і маємо чимало спільних тем і турбот.
— Може, дощ нарешті буде? Треба дощу! — в один голос говорить подружжя.
— Вже обсадилися? — цікавлюся.
— Майже. Але вологи не вистачає. Місяць ані краплі!
Хоча навколо весна так зелено буяє, що і не скажеш.
Тут, на значній відстані від, так би мовити, цивілізації, цей загублений світ існує теж як окремішня цивілізація. Проте з великим світом ще зв’язку остаточно не втрачено. Щотижня сюди навідується машина з продуктами і, головне, з хлібом. Так само, раз на тиждень, поштарка привозить пресу. Ну, і маршрутка тричі на тиждень курсує.
Антоніна Нікітіна була свого часу головою Вишівської сільради. І їй, як нікому іншому, відчутна різниця і в демографії, і в економіці місцевості.
Скажете, де ж та демографія та економіка? А я вас здивую, як мене здивувала господиня. Виявляється, в селі аж десятеро дітей! У центральному селі громади до школи (а вона аж у Діброві) їздить лише одна дитина, а от звідси така зграя. Ще й одне дошкільнятко є. А це сумно.
— Поки є ця дітвора, то село ще триматиметься, — висловлює свої тривоги подружжя. — А як повиростають? Хто тут лишиться? І нащо тут лишатися цим дітям? Чим тут зайнятися?
Що у селі немає ніякого виробництва (як і в решти трьох цієї сільради), й так зрозуміло через оту казкову тишу, в якій озиваються здебільшого птахи.
— Але ж працездатне населення десь таки працює?
— Теж їздять у Базар на роботу. Он молодий ліс садили, то декому була тимчасова зайнятість. Буває хтось комусь допомагає города посадити, то вже якусь копійку заробить. А в сезон все село збирає і здає чорницю. Або гриби.
Цей конвеєр вже налагоджений. Люди ходять аж ген у ліс за Мар’ятин!
Туди в період активної заготівлі ягід чорниці (з середини червня до середини липня) щоденно приїздить машина, стає прямісінько на околиці. Збирачі ягід вже до обіду справляються, продають підприємливому заготівельнику лісовий врожай. А той відразу може щойно зароблені селянами гроші ще раз економічно виправдати — має при собі товар: магазин на колесах.
Виявляється, якщо урожайний рік, неледачі можуть поправити свій матеріальний стан.
— Один зробив таку «гребінку» широку! Як зачерпне нею чорничні зарослі, то за два-три рази — повний ківш, а це два-три літри ягід. Тому і мав літнього дня до чотирьохсот-п’ятисот гривень.
А ціна питання виживання тут, у цій окремішній цивілізації, це — все! Мимоволі у нашій розмові все зводиться до теми джерела виживання. Здебільшого то — пенсії. Старі односельці мусять розраховувати свою пенсію так, щоб вистачило і на весняні городні роботи, і на дрова, і на продукти. Ніхто ніколи сюди не приїздить і не цікавиться, а як же ви, люди добрі, виживаєте? Та як і ускрізь в українських околичних селах — не завдяки, а усупереч.
Хоча в роздумах уголос про здатність наших селян вижити попри всі негаразди, мої співрозмовники цю думку, про виживання, висловлюють без завзяття. Адже безперспективність Дерманівки, як і більшості тутешніх околичних сіл, очевидна.
І знову я упіймала себе на думці, що наші селяни, знаючи про це, не сидять склавши руки і не чекають дати «ікс», яка стане останнім днем Дерманівки. Не цією хронологією керуються. А традиційною потребою роботящих рук. Бо українець не чекає, що його хтось нагодує. Сам про себе дбає. Економічні важелі, якщо можна так висловитися, у його натруджених руках.
— От ми вже корову не тримаємо. Перейшли на кіз. Нам так легше, а молока вистачає. Сир робимо.
— У селі є ще у когось корови? – запитую.
— Із п’ятеро голів буде, мабуть. Проти тридцяти корів років з десять тому, це зовсім мало, але добре і так. Бо старі люди відмовляються від корів. Хто ж їм заготовить сіна, хто попорає, якщо вже сил немає?
Містянину важко уявити, як працює оця внутрішня економіка Дерманівки, на якому технічному та організаційному ресурсові? Адже на все село один мотоблок. І десь, може, кінь є. Бо навіть коні виздихали. Як люди, вони починають хворіти і помирати. Принаймні, недавно двоє коней померли від хворості. А як бути без коня? Це ж і оранка, і транспорт, і вантажоперевезення.
Розмова набула аналітичного характеру. Що вигідніше: кінь чи мотоблок? Коня треба цілісінький рік годувати і доглядати. А тракторець їсти не просить… Тож скоро ніхто коней не триматиме?
Де ті економічні чи суто людські приховані чинники, які дозволять вижити нашому селу? Прив’язаність душі і серця до цих мальовничих теренів, над якими зараз так розривно співають птахи? Чи мудрість і далекоглядність несподіваного, як диво, інвестора, що зазирне сюди, на край світу, і врятує Дерманівку?
До речі, щодо інвестора. Виявляється, за свої земельні паї трудолюбівці таки отримують щорічну плату. Було раніше зовсім мало, 800 гривень на рік, а зараз вже тисяч зо три. Хоча і це — хіба гроші? Авжеж, передбачаю вашу відповідь, шановні читачі, добре і так.
Ох вже це терпіння села! Воно пережило стільки епох і реформ. Та чомусь мені здається, що вони біжать собі мимо, як вітер. Дмухнуло і не стало! Люди, які реформи?! Десь вони може і є на багатших селах! А тут? Закон виживання — єдина форма буття на цій землі із жменькою людей.
— Як ці діти будуть давати собі раду? Що їх утримає у селі? — бідкається колишня головиха.
— Та і навіщо їм тут лишатися? Поглянеш на них, аж душа болить. Їдуть наші дітлахи до школи за п'ятнадцять кілометрів. Цілісінький день без гарячого харчування. Хіба ж буде здоров’я у того маляти? Мати до портфеля кине щось у сухом’ятку. Бо шкільного харчування немає ж…
Проте якась несподівана надія зажевріла у наших розмовах про майбутню долю Дерманівки. Виявляється, із усіх онуків (а їх у родині п’ятеро, вже і правнук народився), є створіння, котре вважає себе сільским мешканцем, хоча живе у місті
— Настя, онучка, — оповідає Тоня, — просто рветься до села. Каже, я тут народилася, тож я сільська. Любить усе, пов’язане із селом, сільським побутом.
А таки парадокс. Дитина якимось внутрішнім чуттям, інтуїтивно омолоджує своїм потягом до села його постарілу душу. Чи буде колись Настя жити у селі, цього ж ніхто не знає. Але своїм щирим невдаваним прагненням до коренів дівчинка засвідчує, що порятунок українського села лише в самих селянах, у їх якомусь невичерпному потенціалові виживання і генетичній любові до землі.
Ми довго гомоніли про особливості місцевого буття. І про те, як природа, відчуваючи ослаблення людської присутності, все більше наступає на село. Це відчувають і дикі тварини.
Господарі розповідають, що якогось року дикі кабани повністю витолочили пшеницю. Правда, нині, коли навколишні землі (паї) обробляються, саме ці чотириногі «сусіди» не з’являються.
— От зате лисицям закон не писаний! Так знахабніли, що появою лиса на сільському подвір’ї вже нікого і не здивуєш. Ходять як до себе додому. У односельця он так взагалі, лис із псом з однієї миски їсть!
— Отакої!
— Дійсно! Приходить постійно. А собака і не проганяє його.
Дух спорідненості чи що, подумалося мені.
— І ніхто на них не полює?
— Та кому вони потрібні? — сміється господар. — Полюють на смачне м’ясо зараз, а не на хутро.
Смачне м’ясо у селян є своє. Знову ж, усе своє.
— А чого ж курей не видно у дворі.
— Не тримаємо, перестали. Бо коршак або лис не дає й курки розвести. Через оті збитки припинили тримати.
Надворі загриміло.
Антоніна обізвалася до чоловіка:
— Іди-но потрися об штахети!
Я здивувалася:
— Чого б це? Така дивна пропозиція!
Подружжя засміялося.
— Та то така прикмета. Коли навесні перший грім, треба вийти у двір і спиною потертися об паркан, щоб блискавка не уразила обійстя.
— А то часто уражує? — цікавлюся.
— Он якогось минулого року неподалік у нас на очах блискавка так спалахнула, що попри зливу від неї почала горіти трава і кущі. Дощ іде, а воно горить!
Господар розповів, як спостерігав наслідки удару вогняної стріли у землю: вона ніби стрибала по землі. А потім там виявилися отвори, в які рука, як у нору, пролазить по лікоть.
Та і взагалі, тут вогню треба остерігатися. Бо покинуті хати як сірники спалахують.
Я милувалася навколишнім весняним простором. На тлі зелених купин ніжно палало полум’я бузку. А бузько все так і стояв у своєму гнізді. На дощ, є така прикмета.
І дощ справді накрапав все сильніше, а грім голоснішав і голоснішав. Може, якраз дощ потішить цю натруджену землю і її терплячих господарів? Бо що може їх ще порадувати, як не надія на урожай. Адже це мала, проте найнадійніша запорука сільського майбуття. Воно вимірюється не перспективними планами, написаними у високих кабінетах, звідки ніхто не приїде до Дерманівки переконатися у життєвості і доцільності тих планів. Воно вимірюється не економічними показниками, які розповідають про здобутки агрохолдингів, а не цього архаїчного закутка. Але саме тут жевріють душа того давнішнього села і архаїка тієї землі, з якої ми всі походимо і яка нас завжди рятує від голоду тілесного і душевного…
Дерманівку-Трудолюбівку провідувала на початку травня Ірина Кримська.
Газета "Соборна площа"

Втр, 05/15/2018 - 22:53