Ви є тут

Чому в Малині так сильно люблять Ніну Сосніну, яка палила будинки односельців?

Про істориків-радянофілів, або чому в Малині не хочуть перейменовувати вулиці на честь український героїв?
Не вперше вже зазначав у своїх попередніх дописах, що нинішня війна, що триває між Росією та Україною, ведеться не лише на полі бою, це не лише протистояння артилерії, танків, розвідувально-диверсійних груп, чи простої піхоти, це й активна інформаційна війна, суть якої полягає в боротьбі за серця та душі не лише своїх громадян. Вона своїм вістрям спрямована проти інформаційного простору ворога.
Сила силенна різноманітних ток-шоу, інформаційних програм на російському телебаченні, які транслюються й на Україну, програм, що орієнтовані й на населення тієї держави, проти якої здійснюється агресія, нахабна й відверто провокативна діяльність московської церкви є прямим свідченням масштабів інформаційної війни, що нині триває проти України. Й на відміну від військового протистояння, тут, в інформаційному полі, наша держава зазнає поразки. Причому, чим більше триває війна, тим більших поразок зазнає Україна в інформаційному полі.
Немала кількість так званих наших співвітчизників, які буквально цитують кремлівських брехливих агітаторів, це лише один бік медалі. Інший її бік взагалі має загрозливі й невтішні форми та прояви. Певна частина педагогів, а саме, Увага! вчителів історії, вчителів, обов’язок яких формування у дітей – майбутнього нашої держави, надійних, міцних підмурків української свідомості, любові до своєї культури, мови, до звитяжних подвигів українських героїв, зрештою, елементарної поваги до своєї історії, мають антиукраїнські, манкрутські погляди. У це важко було повірити мені до певного часу. До часу, коли мене як учасника війни й активіста не запросили на засідання топонімічної комісії Малинської міської ради, яка розглядала питання перейменування вулиць у районному центрі.
Одягнувши військовий однострій, та взявши копію листа на ім’я заступника міського голови із власними пропозиціями стосовно втілення в життя закону України про декомунізацію, я прибув на так зване засідання, яке виявилось навіть не цирком, а  простим, брутальним фарсом.
Відразу кинулося в очі склад цієї «комісії». Це був такий собі клуб-зібрання друзів-комсомольців, що у вільний від роботи чи справ час, обговорювали свої поточні проблеми з таким собі певним політичним кутом зору, суть якого полягала в простих речах:
— при можливості нічого не перейменовувати;
— якщо такої можливості немає, то перейменовувати у максимально лояльно-нейтральні, або у дво, чи безліч разово інтерпретовані  назви.
Серед членів топонімічної комісії був одіозний бувший комуністичний агітатор-політпрацівник, заступник першого секретаря райкому з ідеологічної роботи товаріщ Василь Іванович Тимошенко, що «прославився» також й тим, що під час виборів Президента України в 2004 році, перебуваючи на посаді заступника голови райдержадміністрації з гуманітарних питань, неофіційно очолював передвиборний штаб Януковича В.Ф. Немає сенсу переповідати, що тоді робила місцева команда на чолі з Тимошенком, щоб кандидат від влади переміг, — це тема окремої розгорнутої бесіди. Мова абсолютно про інше, ось така особа, комуніст до кісток, став ледве чи не головою цієї комісії. За старим своїм звичаєм пан, чи то товаріщ Тимошенко й набрав собі команду до комісії — вчителі історії з поглядами, що нічого спільного не мають ні з Україною, ні з її державністю.
Озвучивши «пропозиції» міфічних жителів міста, які вкрай були незадоволені перейменуванням ряду вулиць, зокрема, вулиці «Танкістів-Кантемиривців» на вулицю «Симона Петлюри», комісія ледве чи одноголосно вирішила частину вулиць взагалі не перейменовувати, оскільки «народ не пойме», а іншу перейменувати в нейтральні назви, на кшталт «Затишна», «Яблучна», «Лісова» чи «Братська», цим самим грубо проігнорувавши пропозиції активістів міста.
На мої гострі слова, що вулицю кантемирівців все-таки варто перейменувати, якщо не на Симона Петлюри, то хоча б на Танкістів-АТО,  отримав відповідь: «…жителі вулиці не зрозуміють такого перейменування, тому пропонуємо її перейменувати у «Братську», або вулицю «Дружби», або «Солідарності», ну, або «Єднання».
— Солідарності, чи Дружби кого з чим, — не витримався я, — дружби із кантемирівцями, чи відразу Путіним?
— Кантемиривці це наша історія, — ледве чи не хором заволали «поважні» історики та фахівці, — і причому ті кантемирівці до цих, до сучасних?
— Та при тому, що саме вони розстрілювали нас на Донбасі, мене, моїх побратимів, можливо й ваших синів, чи невже вам не зрозуміло?
— Пропонуємо перейменувати у вулицю Солідарності, почув у відповідь.
За – одноголосно.
Це на четвертий рік війни. Вулиця Солідарності. Дійсно, солідарності з ким?
Однак нахабству меж комісія досягла пізніше, коли я в голос зачитав свої пропозиції, щодо перейменування вулиць.
«….В боях на сході України в листопаді 2014 року підрозділ, в якому я за честь мав бути, знищив три одиниці ворожої важкої техніки – Т-72, БМП-2 та БРДМ. За документами, які ми згодом виявили у знищеній броні, ми на подив для себе дізналися, що проти нас діяв один із підрозділів 4-ї кантемирівської танкової дивізії РФ. Це сама та дивізія, яка взимку 43-44 років вела бої на території Малинщини проти іншого агресора – нацистської Німеччини.
Обурення, з яким я дізнався цю новину не було меж. Однак, мене найбільш обурило інше, чому й досі ім’ям цієї дивізії названо вулиці у нашому місті та багатьох селах району?
Чому й досі є вулиці названі на честь видуманих радянською брехливою пропагандою «героїв», на кшталт Матросова, політпрацівника, енкаведиста Тараскіна, червоного командира, який приймав активну участь в знищенні Української Народної Республіки — Ватутіна,  червоного бандита, який організував карпатський рейд проти Української Повстанської Армії, – Ковпака та багатьох інших «героїв», правду про яких не можна говорити вголос, оскільки це вважається ледве чи не зрадою батьківщині. Цікаво, правда, якої. СРСР!?
Враховуючи вищезазначене, та на виконання Закону України від 09.04.2015 № 314-VIII «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті», Закону України від 09.04.2015 № 317-VIII «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» та керуючись Указом Президента України від 12 листопада 2009 року № 923/2009 «Про деякі заходи щодо відзначення видатних подій національної воєнної історії» прошу Вас дієво ініціювати та вжити організаційних заходів щодо перейменування вулиць, що носять ім’я катів та вбивць українців, на честь героїв, які віддали й нині віддають своє життя за всіх нас, в ім’я тих, хто помирав зі словами на  вустах «За Україну!»
Отже, пропоную:
Вулицю Ватутіна перейменувати на вулицю імені Болбочана Петра Федоровича(Український військовий діяч, полковникАрмії УНР. Як підкреслювали сучасники, «полковник Болбочан — найвизначніший отаман української армії того часу…». Він був успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар'єристів та ненависть у ворогів. Через його тверду позицію та військові успіхи у боротьбі з Червоною армією за Петра Болбочана («живого чи мертвого») більшовики обіцяли 50 тис. крб.).
Вулицю Матросова на вулицю імені Воробця Федора (окружний провідник ОУН Житомирщини (з поч. 1943), командир ВО «Тютюнник» (з осені 1943), заступник крайового провідника ОУН Східного краю «Одеса»)
Вулицю Тараскіна — іменем Ремболовича Івана Семеновича (підполковник Армії УНР, полковник Української повстанської армії, Учасник Другого Зимового походу. Брав участь у боях за м. Коростень.).
Вулицю Ковпака —  іменем Героїв УПА.
Вулицю Єгорова — іменем Стефанишина Володимира Васильовича (Кіборг. Захисник Донецького аеропорту, один із перших підняв прапор України над Донецьким аеропортом.  Під час оборони аеропорту йому доводилось виконувати обов’язки і стрільця, і механіка-водія танку, і просто водія пасажирського, не прикритого бронею автобуса. Ризикуючи життям, він на своїй бойовій машині “Долина” виїжджав на злітну смугу, прикриваючи ротації бійців, постачання боєприпасів, збирав поранених і вивозив 200-х).
Також, пропоную одну з центральних вулиць міста Малина назвати в ім’я Героїв Добробатів».
Й тут розпочалося таке, про що навіть важко уявити в сучасній Україні, яка веде війну за свою незалежність.
Мені на мить здалося, що я потрапив на такий собі килим до працівників особливого відділу РСЧА.  Мене обізвали ледве чи не хворим на голову, провокатором, який свідомо хоче «знищити нашу історію».
— Не чіпай Тараскіна, — ледве, чи не заволав Тимошенко, — він справжній герой, радій з того, що одну з вулиць перейменували на «Героїв Добробатів», та й кантемиривців перейменували, яких ти так чомусь  не любиш, — відповів бувший комуністичний агітпрацівник.
— А що тобі зробив Матросов, — відгукнувся інший «історик» на пенсії, — він голову свою поклав за нас.
— Можливо ти ще й вулицю Сосніної хочеш перейменувати, — відгукнулась черговий «історик», — а чим кращі твої УПА,  приміром за тих же есесівців?
— А Ковпак,  у чому його злочин, — відгукнулась наступний «фахівець» з історичної науки.
— А Ватутін?! Ватутін, визволитель Києва, навіщо його чіпати, — знову заспівав свою пісню про головне Тимошенко.
— Да хто знає того Стефанишина, того кіборга, — знову взяв слово «історик»-пенсіонер, — а от Матросова та Сосніну всі знають.
Важко передати всю ту глибину обурення, всю ту злість, що відчув я тієї миті, коли слухав ті кремлівські брехливі пропагандистські холодні слова.  Коли кращі з кращих гинуть там, на війні, щоб у всіх їх було мирне небо над головою, певні тіла, зомбі, іншого слова я не підберу, відверто агітують проти України.
— Ви совість маєте, — розпочав я, — про розум мова вже не йде, бачу, тут у більшості з вас він відсутній як явище. Ви ж історики, а не базарні торгаші шкарпетками, ви ж інтелігенція, зрештою маєте бути науковою елітою нації. А насправді ви прості кремлівські агітатори та брехуни. Для вас чуже все українське. Ви відверто й відкрито зневажаєте не лише нашу історію. Ви плюнули на могил тих загиблих воїнів, що полягли за вас, ви плюнули у спустошені душі вдів, матерів, ви розтерли ногою гіркі сльози дітей, що втратили батьків. Як таке може бути? ЯК? Прошу, дайте мені відповідь. Чи нормально ви спите, жахи вам, манкуртам, не сняться?
Українські воїни-герої для вас як те пугало. Ми ніколи не переможемо у цій війні, доки у нас будуть такі «педагоги-вчителі». Зрештою, чого ви навчаєте своїх вихованців, поважати й шанувати історію агресора, що мільйонами нищив українців. Можливо й когось з ваших предків також торкнулась гірка доля мільйонних жертв. То хоча б заради їх світлої пам’яті, подумали, що ви говорите й кому.
— Та що ти там панімаєш, — відгукнулося тіло, що сиділо ліворуч від мене, — ти справжню війну бачив, — продовжила «історик», — твої УПА, як СС, як фашистські батальйони Нахтігаль, у них одні гасла, вони не можуть бути героями у нормальних.
— Це ви себе називаєте «нормальними»? У чому вона полягає, та ваша «нормальність», в ненависті до українців? На відміну від вас, я на дивані не сидів, не ховався за спинами, я добровольцем пішов. А чи пішли туди ваші рідні, син, чи чоловік? Справжню війну, кажете. Ви думаєте ці нагороди, що на мені, я отримав в подарунок так, за гарні очі, чи я їх купив на базарі?
Й на останок, запам’ятайте всі ви тут, що якщо, не дай Бог, ті «асвабадітєлі», той «рускій мір» на танках дійде й до Малина, всі ви, незалежно від ваших поглядів, від того, голосували ви за перейменування тих чи інших вулиць, чи ні, чи вийдете ви з прапорами РФ на зустріч, чи будете чекати їх сидячі у себе вдома на дивані, всі ви будете розстріляні й розкатані траками вашими ж російськими солдатами. Їм начхати на всіх вас, зрозумійте це нарешті. Таку ж маячню, яку ви щойно мені тут говорили, сповідують й у ЛДНР та РФ. Але то вороги. А ви, ви не вороги? Хто ви?
На тому засідання «комісії» для мене закінчилося.
Комісія, мета створення якої було надання фахових рекомендацій депутатському корпусу міста для подальшого втілення, по суті явилось фікцією та розсадником ідей світлого радянського минулого «нашої нетлінної історії», яку «нільзя» не за яких обставин чіпати, адже то святе, й тому подібне.
Непокоїть інше, я мав розмову із вчителями міста обласного значення, не останніми людьми, навіть у чомусь авторитетними…. Ось тобі й «рускій мір», він вже тут, поряд, серед нас.
Пам’ятаю, як за тиждень до засідання вищевказаної комісії, випадково зустрівся у стінах місцевої райдержадміністрації з Чоповицьким селищним головою Михайлом Філоненком.
На моє запитання: «Михайло, коли нарешті перейменуємо у вас в селищі вулицю Кантемиривців», почув такий потік ватної пропаганди про «дєдиваєвалі», що то «історія села, її не можна чіпати» й купу такого різного, що нормальна людина напевне б збожеволіла. Тоді я подумав, ну добре, то напевне виняток, одна людина не показник, та й рівень знань з історії у селищного голови, у кращому випадку, — це п’ятий клас. Але ось тут, на комісії, де всі дипломовані історики, й один з них ще й кандидат наук.
Ось таким чином, непомітно для всіх нас готується широкий майданчик для чергових московських визволителів.
Шевченківське «хто ваші пани, ясновельможнії гетьмани — варшавське сміття, бруд Москви» народилося не на пустому місці. Історична недолугість й геополітична темнота у певної частини нашої так званої «наукової еліти» набула бридких й неосяжних форм. Допоки одна частина ледве чи не до рота заглядає Кремлю, сподіваючись десь там, глибоко на рівні підсвідомості, на повернення московського господаря, інша, тим часом, неоглядно біжить до Європи.
Причому біжить так швидко, що втрачає саму суть європейства – це не лише цінності, про які так люблять повторювати євролоббісти. Це, в першу чергу, чітке усвідомлення себе самобутньою нацією, спільнотою, незалежною й повноцінною. Зрештою, неможна стати повноцінним європейцем, не ставши при цьому повноцінним українцем. І перейменування вулиць — це лише мала частка тієї роботи, що варто всім нам проробити на шляху до України, зрештою й до такої омріяної Європи.
Однак, наша боротьба триває. Ми лише на початку свого шляху!
Є і перша маленька перемога — у місті Малин Житомирської області з’явиться вулиця в честь «Героїв Добробатів».
Той, хто пройшов горнило Донбасу, той зуміє й пройти горнило місцевої вати, байдужих цинічних чиновників та так званої «науково-педагогічної еліти».
  Слава Україні!

Срд, 10/18/2017 - 22:00